Інтерв’ю про життя, хобі і роботу із засновником і директором компанії К2 Юрієм Пирчем

А те, як живу — це не про свободу. І я звернув бізнес. Бо бізнес мене мав, а не я його.

Мені стало легко. Дочитав книжки, які хотів прочитати. Не поспішав.

Колеги по ринку дивувались: «А так можна було?» У них справи були гіршими, але вони й далі працювали.

Моя слабкість виявилася моєю силою. Я не хотів вливати в бізнес кредити і прийняв рішення. Сьогодні часто чую: «Який ти молодець». Тоді я ще цього не чув.

Почалися пошуки себе… Був бізнес-асистентом у Клубі ділових людей. Налагоджував нетворкінг між підприємцями. Потім — маркетологом із 9-ї до 18-ї. Це було жахливо: треба було випрошувати в керівника гроші на бюджет, чекати погодження, тут не прощали помилок… Такого ущемлення моєї свободи я не міг терпіти і звільнився. Ще одне усвідомлення: «Ніколи в житті ні до кого не піду найманим працівником». І це про прийняття себе.

Далі шукав віддалену роботу і гнучкий графік. Будував тунелі продажів, налаштовував чат-боти, інтернет-рекламу. Два роки вільного плавання показали, як некомфортно з невизначеністю — буде замовлення чи ні. Плюс я все одно відчував, що мої знання просідають.

Нарешті відкрив для себе інструмент — реклама інтернет-магазинів. Пам’ятаю, як лежав з ангіною в інфекційній лікарні й мої мізки скрипіли від освоєння нового. Українською інформації не було, а закордонні фахівці лили багато водички. Я читав, штурмував Google, щоб пояснили. Коли ж налаштував — то був екстаз. Хоч перша реклама і виявилася неефективною, та з’явилося трепетне відчуття — я знайшов свою нішу.

Я доробив усі «хвости» і прийшов до своєї ідеальної моделі бізнесу — один бренд, один продукт, одна цільова.

У голові склалося — я завжди любив аналітику та досліджувати функції, які не використовував.

Пригадую, як потрапив на конференцію для маркетологів, і коли кілька разів почув «Я — Андрій-маркетолог, допомагаю бізнесу онлайн» — зрозумів, наскільки це абстрактно, а в мене тепер була чітка ніша.

Перше. Прийняв рішення, що новий бізнес не буде мати мене. Не буде прив’язки до офісу.

Коли набрав перших людей на роботу віддалено — стикнувся з тим, що люди ставилися до роботи як до халтурки. Перенабрав команду й пояснив цінність такої роботи і свої вимоги.

Поступово відмовлявся від переконання, що я зроблю краще, ніж інші. Вчився довірятись людям. І разом із тим — дозволяти їм помилятися, що для керівника означає збитки. Але є перевага — у мене вивільняється час.

Коли їду в Грузію чи Кіліманджаро — щотижневі координації делегую іншим працівникам. Коли дивлюсь потім записи — бачу, що вони ще цікавіші, ніж зі мною.

Друге — я повірив у себе.

Ще на початку роботи все робив самотужки й потребував помічника. Та мав страх, що не буде, чим платити. Повірив, що серед мого оточення знайдуться люди, що просто захочуть зі мною працювати й робити те, що я роблю. Написав, що шукаю помічника. Чесно зізнався, що оплата маленька, перелічив нематеріальні цінності й показав перспективу. І я знайшов прекрасну людину, що вже 2 роки працює зі мною.

Третє — я повірив у свій бізнес.

Ніби банальна фраза, але вона про те, що ти спокійно переживаєш невдачі, спади чи просідання, бо впевнений у тому, що робиш. Щоб не відбувалося, спокійно продовжуєш робити. Це — про віру.

Знаєте, що дратує в середовищі бізнес-клубів? Затиснутість і досягаторство. Днями натрапив на мотиваційний ролик, де Черняк запитує якогось мільярдера про його планування. Той розповідає про розписану кожну хвилину. Тоді Черняк запитує: «А як же вихідні?» І мільярдер відповідає: «Проводжу з родиною».

Це — стереотип, що вселяють людям досягатори.

Досягатори заганяють у шаблони, а в житті має бути гнучкість. Ну от їде той мільярдер по дорозі й дерево впало. І щільний графік валиться. Має бути вектор, але не розписана кожна хвилина.

Я навчився приймати все, що підносить життя й не робити з цього трагедію.

Тому перше — залишатися гнучким.

Ще на початку нової справи я пройшов марафон бажань і наповнився новими емоціями. Постійно шукаю нове, щоб драйвило. Йду в нові ресторани, пробую нові види відпочинку, підіймаюся на гори, на які ще не здіймався.

Друге — наповнювати своє життя задоволеннями.

Третє — я навчився слухати себе й казати «ні». Навіть якщо іншому буде неприємно й боляче. Чути себе й дозволяти собі, навіть якщо це суперечить суспільним нормам чи закінчуються гроші. Виходити з рамок та шаблонів і дозволяти собі бути собою»…

«Пробував по-різному. Паперові щоденники й гугл-календарі не прижилися. Тепер користуюся формулою, яку почув від одного підприємця — визначати одну важливу справу дня і 5 другорядних.

Зробив важливу справу — я король.

І тоді, за бажанням, роблю ще п’ять. Так, буває рутина, або зависаю в шахах, або пішов варити їсти. Одна справа дня дає відчуття правильно прожитого дня. Це про гнучкість. І про те, що залишається час на інші важливі речі.

Сьогодні мій бізнес займає мало часу, бо є оптимізована система. Тому багато часу вкладаю в те, щоб бізнес розвивати і вдосконалювати.

Я минулого року прожив зі слоганом: «Вбий свого перфекціоніста» й запускав речі неідеальними.

Помітив, що менеджер із продажу, що починає працювати й ще без досвіду, але старається — усе одно продасть. Емпатія бере верх над скриптами.

У мене нема планів на 3 чи 5 років, є лише розуміння напрямку.

Єдиний план, який складав минулого року — це ключові напрямки для бізнесу. Стати партнером Google нам уже вдалося, “збільшити кількість магазинів” протягом року переформатували у якісні показники клієнтів, академію запустили. Треба не їбошити, а робити правильно.

Ми змінюємось постійно й цілі теж. Старі цілі були б мені зараз тісні.

Колись я думав, що продавати бізнес можуть лиш Apple чи Microsoft. А тепер розумію, що і свій бізнес «Час на мандри» міг продати, а не закрити. У мене була команда та описані всі процеси, напрацьована база. А я просто не міг допустити такої думки.

Пригадую, ще за часів роботи в Клубі ділових людей, ми з підприємцями говорили про мотивацію. Хтось говорив про матеріальні бонуси, хтось про нематеріальні винагороди. Ярослава Павлюковець, що тоді керувала «Гридницею», втрутилась і сказала: «Народ, у мене люди працюють роками. Я люблю їх, вони люблять мене. Я не знаю, як це працює, тому в мене свої правила мотивації».

Дуже важливо відчути, що не все, чому вчать — має саме так працювати. Працюйте, як вам лягає. З усіх порад, що чую — я не беру ті, які мені не підходять.

Я дуже люблю консалтинг, але мав упередження, що це може робити лише хтось із топів Forbes. А тоді почув у тренера Ігора Солодова, що достатньо бути на пів кроку попереду й саме цього пів кроку навчати.

Свій тренінговий запал прокачав у «К2», бо треба було розказувати, що таке реклама інтернет магазинів. Почав робити вебінари. Переборював своє «хто я такий, щоб вчити», й почув вдячність, що все по суті, без водички й українською.

Помилки, які помічаю в інших підприємців:

— не закривають бізнес, що не працює або не в радість

— не працюють із базою клієнтів

— хочуть швидкий результат

— не планують витрат на помилки

Для мене це про «дозволити собі» – і для цього не треба бути мільярдером.

Пригадую, як відправив заявку на навчання гольфом в «Едем Резорт». Думав, це шалено дорого. Мені перетелефонували і сказали: «3,5 тис грн за школу»

Перепитав: «Не за заняття?»

На що менеджерка відповіла, що всі так реагують. Буває перепитують чи, бува, не доларів.

Ну от ще на одну річ у моєму списку бажань стало менше. Виявилось, не так складно й це розширило мою свідомість.

У цього ж Черняка почув фразу «Не будьте скромними, на вас і так усім пофіг» Дозволяйте собі по максимуму. Якщо комусь не сподобаються твої дії, то він тебе зупинить. Не пережийте за чиюсь зону комфорту.

Уже все реалізовано і є спокій побути тут і зараз. Насолодитися моментом, плодами, поміркувати. Бо коли є список — є відчуття поспіху, щоб усе встигнути. Тому наразі є лише кілька бажань, які не відволікають від сьогодення. Це дає можливість побути тут і зараз.

Цікаво, чи в того мільярдера з ролику Черняка є час побайдикувати й подивитися на захід сонця?

Якось мене запросили прочитати тренінг про цілепокладання.

Тож я почав гуглити і складати свої думки по поличках. Натрапив на виступ на TEDx жінки, що працювала в хоспісі, де люди доживають віку. Розповіла, як проводили опитування «Про що найбільше жаліють люди на схилі літ?» Трійка найпопулярніших відповідей:

Не тих любили

Не тим займались

Мало мандрували

Я переформатував завдання й запропонував учасникам тренінгу уявити, що їм 80. Якими будуть їх думки? Пригадую мало сам не заплакав на тому заході. Я бачу себе старим, що читає книжечку, дивиться на сонечко й кайфує, що прожив життя так, як прожив.

Чути себе, визнати те, що для вас цінно й не зважаючи на те, що про це скажуть інші — дозволити собі. Оця готовність отримати й запускає механізм зробити. Як в айсбергу — робота в кінці, а не на початку.